Ходят слухи насчёт второй платёжки, что так хотят вас просто развести на бабки....
Насчёт свободы -
Насчёт свободы -
а не пойму - разве украинский народ сейчас не свободен - у него есть четыре
направления, по которым он может свободно езжать - юг, север, восток и запад
или что такое свобода ?
Что такое свобода, спрашивает кузь с ошейника. Это космос, мой враг, космос.а не пойму - разве украинский народ сейчас не свободен - у него есть четыре
направления, по которым он может свободно езжать - юг, север, восток и запад
или что такое свобода ?
Могли.
Деточка, тебя накормили говном, миротворец не правоохранительный орган, а база данных для правоохранителей всего мира. Когда вас начнтут чморить в коста рике, приходи, обсудимСтранное дело, вроде бы стремитесь к свободам и ЕС, а большинство украинцев в этой теме, включая какого то местечкового одмина что есть мочи скрывают секрет полишинеля аж с 2014 года, и выступают на стороне ОПГ пока их не мокнешь в прорубь
Кажется, что вы против борьбы со злом выступаете, против свободного государства, против прозрачности. До новых встреч
Дуже велике розчарування: пенсіонерка, якій порадили продати собаку, розповіла, що думає про "слуг народу"
Любов Павлівна Колюча, яка має 31 рік робочого стажу і отримує пенсію дві тисячі гривень, більшу частину якої віддає за комунальні послуги, розповіла, що
prm.ua
!!!! Уже.
Такі Стрейзанд...
& already.
It is obvious...
====
это мерзко. клоун-през.
Прозрел! Архимандрит деструктивной секты УПЦМП Кирилл Говорун ругает своего босса Гундяева, обвиняя в искажении канонов религии в угоду Кремлю:
t.me
Появилась достоверная информация, что в Русской Православной Церкви принято непубличное, но вполне формальное и обязательное к исполнению решение о перекрещивании приходящих в РПЦ из ПЦУ.
В истории Православной Церкви были дельты в практиках приема из других церквей. Наиболее близкий к нашему - пример отношения к католическому крещению. Так называемая «схизма 1054 года» была не одномоментным событием, а формировалась в течение нескольких столетий, начавшись в эпоху Фотия и окончательно оформившись лишь в раннемодерную эпоху конфессионализма. О схизме мы здесь говорим не как о некоей онтологической реальности, а скорее как о герменевтике разделения, ставшей общей для обеих сторон. То есть когда как католики, так и православные стали считать друга друга схизматиками и привели свои литургические практики в соответствие с такой герменевтикой своих отношений.
В ту же эпоху конфессионализации герменевтика схизмы и конфессиональных различий пополнилась новым концептом: бинарности акривии-икономии. Было принято, что по акривии католиков можно перекрещивать, а по икономии - нет. Появление самой этой бинарности было связано в том числе с установлением различных практик приема. Так, первый соборный акт по данному вопросу был принят Константинопольским собором 1484 года, когда был установлен прием через миропомазание. Киевская митрополия Константинопольского патриархата в первой половине 17 века практиковала прием даже без миропомазания. В то же время Русская Церковь сначала соборно решила перекрещивать (1620), а потом (1667) сообразоваться с решениями Константинопольского собора от 1484 г. В 1755 г. Константинопольская церковь пересмотрела свое соборное решение от 1484 г. Тогда патриарх Кирилл V, заручившись поддержкой двух восточных патриархов (Александрийского и Иерусалимского), издал орос, предписывавший перекрещивание католиков. По канонической форме статус этого решения был гибридным - чем-то средним между ενδημούσα σύνοδος и рудиментами пентархии. Члены Константинопольского синода, которые должны были бы принимать участие в ενδημούσα σύνοδος, если бы он был полноценным, выступили против ороса, а также против инициировавшего его патриарха Кирилла. В конце концов им удалось низложить патриарха - в том числе за самочинные действия по изданию ороса и манипуляциями институтом ενδημούσα σύνοδος.
С тех пор и до сего дня существует та же дельта в практиках приема католиков: от перекрещивания до принятия даже в сущем сане. Это очень широкая дельта - самая широкая, которую можно себе представить. Но вот решение РПЦ по поводу ПЦУ направило эту дельту к бесконечности. Речь идет о том, что весь православный мир готов принимать верных ПЦУ с их крещением и миропомазанием. Даже те церкви, которые высказывали сомнения по поводу хиротоний в ПЦУ, ни разу не высказали сомнений в действительности членства в Церкви Христовой мирян ПЦУ. И только РПЦ это членство категорически отвергает. То есть в Кипрской или Румынской Церкви мирянин из ПЦУ сможет причащаться, даже не исповедуясь в принадлежности к ПЦУ, а в РПЦ (и УПЦ МП) его будут перекрещивать. При этом в той же Русской Церкви католиков будут принимать без перекрещивания, а то и в сущем сане, как это произошло в 2014 году с бывшим иезуитским священником о. Константином Симоном из Папского Ориентального института. Решение РПЦ, таким образом, означает либо то, что ПЦУ по своему вероучению отстоит от Православия значительно дальше, чем Католическая Церковь, либо то, что у этого решения нет никакой богословской логики.
Решение РПЦ мотивировано исключительно политически. Оно - часть политики запугивания верных РПЦ и УПЦ МП, чтобы они боялись даже приблизиться к верным ПЦУ, и может служить лишь эскалации конфронтации. Это решение - прямая угроза социальной стабильности в Украине. Это также одно из наиболее абсурдных богословско-канонических решений нашего времени, которое войдет в учебники как пример богословия, полностью подчиненного политической целесообразности. Среди прочего, кстати, оно разрывает бинарность акривии и икономии, превращая в абсурд и ту, и другую.
Cyril Hovorun
Появилась достоверная информация, что в Русской Православной Церкви принято непубличное, но вполне формальное и обязательное к исполнению решение о перекрещивании приходящих в РПЦ из ПЦУ. В истории Православной Церкви были дельты в практиках приема из других церквей. Наиболее близкий к нашему -...
t.me
Появилась достоверная информация, что в Русской Православной Церкви принято непубличное, но вполне формальное и обязательное к исполнению решение о перекрещивании приходящих в РПЦ из ПЦУ.
В истории Православной Церкви были дельты в практиках приема из других церквей. Наиболее близкий к нашему - пример отношения к католическому крещению. Так называемая «схизма 1054 года» была не одномоментным событием, а формировалась в течение нескольких столетий, начавшись в эпоху Фотия и окончательно оформившись лишь в раннемодерную эпоху конфессионализма. О схизме мы здесь говорим не как о некоей онтологической реальности, а скорее как о герменевтике разделения, ставшей общей для обеих сторон. То есть когда как католики, так и православные стали считать друга друга схизматиками и привели свои литургические практики в соответствие с такой герменевтикой своих отношений.
В ту же эпоху конфессионализации герменевтика схизмы и конфессиональных различий пополнилась новым концептом: бинарности акривии-икономии. Было принято, что по акривии католиков можно перекрещивать, а по икономии - нет. Появление самой этой бинарности было связано в том числе с установлением различных практик приема. Так, первый соборный акт по данному вопросу был принят Константинопольским собором 1484 года, когда был установлен прием через миропомазание. Киевская митрополия Константинопольского патриархата в первой половине 17 века практиковала прием даже без миропомазания. В то же время Русская Церковь сначала соборно решила перекрещивать (1620), а потом (1667) сообразоваться с решениями Константинопольского собора от 1484 г. В 1755 г. Константинопольская церковь пересмотрела свое соборное решение от 1484 г. Тогда патриарх Кирилл V, заручившись поддержкой двух восточных патриархов (Александрийского и Иерусалимского), издал орос, предписывавший перекрещивание католиков. По канонической форме статус этого решения был гибридным - чем-то средним между ενδημούσα σύνοδος и рудиментами пентархии. Члены Константинопольского синода, которые должны были бы принимать участие в ενδημούσα σύνοδος, если бы он был полноценным, выступили против ороса, а также против инициировавшего его патриарха Кирилла. В конце концов им удалось низложить патриарха - в том числе за самочинные действия по изданию ороса и манипуляциями институтом ενδημούσα σύνοδος.
С тех пор и до сего дня существует та же дельта в практиках приема католиков: от перекрещивания до принятия даже в сущем сане. Это очень широкая дельта - самая широкая, которую можно себе представить. Но вот решение РПЦ по поводу ПЦУ направило эту дельту к бесконечности. Речь идет о том, что весь православный мир готов принимать верных ПЦУ с их крещением и миропомазанием. Даже те церкви, которые высказывали сомнения по поводу хиротоний в ПЦУ, ни разу не высказали сомнений в действительности членства в Церкви Христовой мирян ПЦУ. И только РПЦ это членство категорически отвергает. То есть в Кипрской или Румынской Церкви мирянин из ПЦУ сможет причащаться, даже не исповедуясь в принадлежности к ПЦУ, а в РПЦ (и УПЦ МП) его будут перекрещивать. При этом в той же Русской Церкви католиков будут принимать без перекрещивания, а то и в сущем сане, как это произошло в 2014 году с бывшим иезуитским священником о. Константином Симоном из Папского Ориентального института. Решение РПЦ, таким образом, означает либо то, что ПЦУ по своему вероучению отстоит от Православия значительно дальше, чем Католическая Церковь, либо то, что у этого решения нет никакой богословской логики.
Решение РПЦ мотивировано исключительно политически. Оно - часть политики запугивания верных РПЦ и УПЦ МП, чтобы они боялись даже приблизиться к верным ПЦУ, и может служить лишь эскалации конфронтации. Это решение - прямая угроза социальной стабильности в Украине. Это также одно из наиболее абсурдных богословско-канонических решений нашего времени, которое войдет в учебники как пример богословия, полностью подчиненного политической целесообразности. Среди прочего, кстати, оно разрывает бинарность акривии и икономии, превращая в абсурд и ту, и другую.
Війна і миротворчість від УПЦ (МП): чого не врахував радник секретаря РНБО Сергій Сивохо?
Від початку війни ця церква виступала на боці країни-агресора
www.radiosvoboda.org
Війна і миротворчість від УПЦ (МП): чого не врахував радник секретаря РНБО Сергій Сивохо?
Окупована частина Донеччини. В центрі тодішній ватажок угруповання «ДНР» Олександр Захарченко (вже покійний) біля Савур-могили, 8 травня 2015 року
(Рубрика «Точка зору»)
Радник секретаря РНБО, відомий шоумен Сергій Сивохо, який опікується питаннями реінтеграції окупованої частини Донбасу, нещодавно виступив із пропозицією по залученні церкви до цього процесу. Роль була відведена Українській православній церкві Московського патріархату. Історія знає чимало випадків, коли церкви виступали драйвером та промоутером примирення. Однак чи можливо це в Україні та за посередництва саме УПЦ (МП)?
Сергій Сивохо, який нині є радником секретаря РНБО з реінтеграції Донбасу (архівне фото)
В історії були приклади, коли церкви долучалися до процесу примирення. Однак, беззаперечно, що при старті цієї процедури повинні бути визначені сторони – учасники конфлікту. З ініціативою радника секретаря РНБО Сергія Сивохи, виглядає так, що сама УПЦ (МП) є поза конфліктом, а конфлікт точиться між двома групами людей, які є вірянами самої УПЦ (МП). Звідси і пропозиція звозити дітей з Донбасу до Почаївської Лаври. У цій всій схемі, по-перше, виключається зовнішній фактор країни-агресора, тобто Росії. По-друге, виключаються інші релігійні організації. Створюється враження, ніби, крім УПЦ (МП) в Україні і немає більше церков. Зрозуміло, що наразі на окупованій частині Донбасу вільно може функціонувати тільки УПЦ (МП), але це ненормально, що вона займає простір всіх релігійних організацій, потрібне залучення інших конфесій та церков.
УПЦ (МП) сторона конфлікту?
Однак чи дійсно УПЦ (МП) можна вважати над конфліктом? Офіційно представники цієї церкви уникають публічних заяв щодо агресії Росії. В основному говориться, що спочатку держава повинна називати бойові дії не АТО, а війною. Проте, це лише риторична відмовка. В офіційних документах – двох постановах Верховної Ради і двох законах України – Росія названа країною-агресором. Так само є низка міжнародних документів, де йдеться про анексію Криму та збройну агресію Росії проти України. Однак заяв чи документів від філіалу РПЦ в Україні – немає. Хоча такі документи повинні були б з’явитися, причому вже давно.
Священник благословляє російського полковника Ігоря Гіркіна (Стрєлкова), який на той час був одним із ватажків угруповання «ДНР», що діє на окупованій частині Донбасу за підтримки Росії. Окупований Донецьк, 10 липня 2014 року
Є такий документ «Соціальна концепція УПЦ». Там у розділі VIII, пункт 3, абзац 4 йдеться по таке:
«За нинішньої системи міжнародних відносин часом буває важко відрізнити агресивну війну від оборонної. Грань між першою і другою особливо тонка у випадках, коли одна чи декілька держав або світова спільнота розпочинають воєнні дії, мотивуючи їх необхідністю захисту народу, який є жертвою агресії (див. XV. 1). У зв'язку з цим питання про підтримку або осуд Церквою воєнних дій потребує окремого розгляду кожного разу, коли такі розпочинаються або виникає небезпека їх початку».
Все майже про наш контекст. І про розрізнення агресивної та оборонної воєн, і про прикриття Росією гаслами «захисту народу Донбасу від агресії Києва». Отже, відповідно до цього документа, УПЦ (МП) повинна була на самому початку війни визначити її характер і засудити Росію. Однак за майже 6 років цього так і не було зроблено.
Окупований Крим. Митрополит УПЦ (Московського патріархату) Платон благословляє російську зенітну ракетну систему великої і середньої дальності С-400 «Тріумф», розгорнуту в Феодосії, 14 січня 2017 року
Проте, крім заяв чи документів, ставлення до конфлікту визначається ще й по вчинених діях. Від початку війни ця церква виступала на боці країни-агресора:
закликала зраджувати Україну та переходити на бік Росії;
освячувала зброю РФ в анексованому Криму, націлену на Україну;
співпрацювала зі збройними силами РФ;
освячує пам’ятники окупантам;
благословляє ватажків терористів на Донбасі;
займається шпигунством на користь угруповання «ДНР»;
проклинає українську владу та зриває мобілізацію до армії;
заперечує існування українського народу;
відмовляється вшанувати загиблих в АТО Героїв України.
У День памʼяті та примирення, 8 травня 2015 року, у Верховній Раді відбулося урочисте засідання. Президент України оголосив прізвища 21 громадянина, яким присвоєно звання Героя України, 10 із них – посмертно. Під час оголошення прізвищ у залі встали всі присутні, у тому числі і священики низки інших церков, окрім представників УПЦ (Московського патріархату) – зокрема й самого предстоятеля, митрополита Онуфрія. (Фото LB.ua)
Цей перелік можна дуже довго продовжувати. Всі ці дії яскраво свідчать про те, що УПЦ (МП) обрала свою сторону у війні між Україною та Росією. Обрала не на користь Києва. Мовчанка щодо офіційної позиції стосовно війни та пручання перейменуванню на «Російську православну церкву в Україні» свідчать про усвідомлення участі у війні та гібридність цієї участі.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:Кат у рясі. Яку роль відіграє релігійний фактор у війні на Донбасі?
Звичайно, що є й інша діяльність УПЦ (МП). Вони організовують передачу гуманітарної допомоги мешканцям Донбасу, допомагають переселенцям, тощо. В них є соціальна активність. Проте, ця соціальна активність не «перекриває» їхньої підтримки окупанта та агресора.
Зліва направо: Іоанникій (Кобзєв), митрополит Луганський і Алчевський Української православної церкви (Московського патріархату), та Ігор Плотницький, тодішній ватажок угруповання «ЛНР». Окупований Луганськ, 4 листопада 2014 року
Окрім цього складається враження, що загальна установка УПЦ (МП) в останні роки виглядає, як «чим гірше, тим краще». Очевидний конфлікт з українською владою, патріотично налаштованою частиною суспільства робить з цієї церкви таку собі «п’яту колону», основне завдання якої – дестабілізація ситуації всередині держави. Особливо яскравим це стало у випадку з ситуацією у Запоріжжі, коли священники УПЦ (МП) відмовились відспівувати дитину, через те, що вона хрещена в УПЦ КП. Хоча православними канонами це допускається. Тоді стало зрозуміло, що це вже не право на свободу віросповідання та відстоювання власних релігійних переконань, а свідома позиція по дестабілізації країни.
Підтверджує цей висновок і інший кейс – автокефальні змагання. Фактично патріарх Варфоломій закликав Філарета та Макарія зняти свої кандидатури, а Онуфрію дозволив балотуватися. В УПЦ (МП) була можливість влитися у процес на останній фазі столітніх змагань за автокефалію та перемогти. Онуфрія би обрали предстоятелем чисто через арифметичну перевагу кількості єпископату УПЦ (МП). Однак, знову ж таки – замість консолідації, порозуміння та об’єднання в Московському патріархаті обрали інший шлях. Вони фактично оголосили інформаційну війну томосу, автокефалії, Константинопольському патріархату, ПЦУ, Українській державі, а також кожній помісній церкві, що визнає ПЦУ.
Архієреї УПЦ (Московського патріархату). Крайній у правому куті в мантії єпископа Каллінік Чернишов, який сприяв окупації Криму Росією. Посередині – глава УПЦ (МП) Онуфрій
Чи була альтернатива?
Хоча історія і не терпить «якби», проте чи була можливість в УПЦ (МП) піти іншим історичним шляхом? Впевнений – могла. Треба було лишень прийняти протягнуту руку допомоги. В архівах Міністерства культури є чимало листів до керівництва Московського патріархату в Україні де пропонувалась державна допомога по захисту майна у Криму, засудження зміни статутів та підпорядкування майна напряму РПЦ.
Також УПЦ (МП) могла зберегти власне реноме в українському суспільстві та вплинути на війну на Донбасі, засудивши агресію, бойові дії та переслідування людей. Саме так зробила Грузинська православна церква щодо Абхазії та Цхінвальського регіону. Вона не лукавила про громадянську війну, а вказала, хоча й мляво, про російську агресію. В УПЦ (МП) на таке не наважились, звідси і всі їхні проблеми.
Навіщо це Сивохо?
Якщо вигоди для Московського патріархату цілком очевидні, то мотивація пана Сивохо до кінця не зрозуміла. Чи він насправді думає, що церква, яка благословляла терористів, здатна об’єднати та примирити, чи він не прорахував наслідків своєї ініціативи та того, як вона сприйматиметься в українському суспільстві, чи він діє в рамках президентської стратегії – «просто перестати стріляти». Нам це невідомо. Проте дедалі частіше в експертному середовищі лунають думки про те, що перегляд гуманітарної політики, до якої входить зокрема і релігійне питання, є однією з умов Кремля, озвученої під час переговорів на «нормандському саміті». Звучить дещо дивакувато, але це якщо сприймати цю інформацію ізольовано. Проте, якщо згадати інші деякі факти та події, то абсурдність цієї ідеї вже не є очевидною.
Після доленосних рішень Вселенського патріархату (12 жовтня 2018 року) про скасування акту 1686 року, відновлення юрисдикції Константинополя над Україною та реабілітації УПЦ КП і УАПЦ, Путін терміново зібрав Раду безпеки Росії. Обговорювали питання «про становище Російської церкви в Україні». Вочевидь зібрання такого формату свідчать про важливий, навіть стратегічний, характер українського церковного питання для російської влади.
По-друге, нещодавно стало відомо, що Росія намагалась домовитись на політичному рівні з Грецією про невизнання ПЦУ. В обмін на це Москва давала безпекові гарантії Афінам в Егейському морі та обіцяла захищати від потенційної загрози з боку Туреччини.
Таким чином, складається враження, що ініціатива з залучення Московського патріархату в Україні до процесу примирення не тільки не може бути реалізована та досягти своїх цілей, а й відповідає інтересам саме країни-агресора, внаслідок дій якої ми і маємо війну та потребуємо реінтеграції та примирення. Класична схема – створи конфлікт, а потім сам запропонуй вирішення на власних умовах. Незрозуміло тільки, чому цей сюжет пропонує радник РНБО України?
разлюли малина - если украинский народ не свободен - то в чем ?
Ок, гугл: как запихнуть собаку в терминал?(с)Дуже велике розчарування: пенсіонерка, якій порадили продати собаку, розповіла, що думає про "слуг народу"
Любов Павлівна Колюча, яка має 31 рік робочого стажу і отримує пенсію дві тисячі гривень, більшу частину якої віддає за комунальні послуги, розповіла, що
Плюсы уже не палятся
Напрашивается мысль шо это на дарвин-конкурс набрали этих. Причём конкурс заодно и на даунов. На лишнюю хромосому.Війна і миротворчість від УПЦ (МП): чого не врахував радник секретаря РНБО Сергій Сивохо?
Від початку війни ця церква виступала на боці країни-агресора
Війна і миротворчість від УПЦ (МП): чого не врахував радник секретаря РНБО Сергій Сивохо?
Окупована частина Донеччини. В центрі тодішній ватажок угруповання «ДНР» Олександр Захарченко (вже покійний) біля Савур-могили, 8 травня 2015 року
(Рубрика «Точка зору»)
Радник секретаря РНБО, відомий шоумен Сергій Сивохо, який опікується питаннями реінтеграції окупованої частини Донбасу, нещодавно виступив із пропозицією по залученні церкви до цього процесу. Роль була відведена Українській православній церкві Московського патріархату. Історія знає чимало випадків, коли церкви виступали драйвером та промоутером примирення. Однак чи можливо це в Україні та за посередництва саме УПЦ (МП)?
Сергій Сивохо, який нині є радником секретаря РНБО з реінтеграції Донбасу (архівне фото)
В історії були приклади, коли церкви долучалися до процесу примирення. Однак, беззаперечно, що при старті цієї процедури повинні бути визначені сторони – учасники конфлікту. З ініціативою радника секретаря РНБО Сергія Сивохи, виглядає так, що сама УПЦ (МП) є поза конфліктом, а конфлікт точиться між двома групами людей, які є вірянами самої УПЦ (МП). Звідси і пропозиція звозити дітей з Донбасу до Почаївської Лаври. У цій всій схемі, по-перше, виключається зовнішній фактор країни-агресора, тобто Росії. По-друге, виключаються інші релігійні організації. Створюється враження, ніби, крім УПЦ (МП) в Україні і немає більше церков. Зрозуміло, що наразі на окупованій частині Донбасу вільно може функціонувати тільки УПЦ (МП), але це ненормально, що вона займає простір всіх релігійних організацій, потрібне залучення інших конфесій та церков.
УПЦ (МП) сторона конфлікту?
Однак чи дійсно УПЦ (МП) можна вважати над конфліктом? Офіційно представники цієї церкви уникають публічних заяв щодо агресії Росії. В основному говориться, що спочатку держава повинна називати бойові дії не АТО, а війною. Проте, це лише риторична відмовка. В офіційних документах – двох постановах Верховної Ради і двох законах України – Росія названа країною-агресором. Так само є низка міжнародних документів, де йдеться про анексію Криму та збройну агресію Росії проти України. Однак заяв чи документів від філіалу РПЦ в Україні – немає. Хоча такі документи повинні були б з’явитися, причому вже давно.
Священник благословляє російського полковника Ігоря Гіркіна (Стрєлкова), який на той час був одним із ватажків угруповання «ДНР», що діє на окупованій частині Донбасу за підтримки Росії. Окупований Донецьк, 10 липня 2014 року
Є такий документ «Соціальна концепція УПЦ». Там у розділі VIII, пункт 3, абзац 4 йдеться по таке:
«За нинішньої системи міжнародних відносин часом буває важко відрізнити агресивну війну від оборонної. Грань між першою і другою особливо тонка у випадках, коли одна чи декілька держав або світова спільнота розпочинають воєнні дії, мотивуючи їх необхідністю захисту народу, який є жертвою агресії (див. XV. 1). У зв'язку з цим питання про підтримку або осуд Церквою воєнних дій потребує окремого розгляду кожного разу, коли такі розпочинаються або виникає небезпека їх початку».
Все майже про наш контекст. І про розрізнення агресивної та оборонної воєн, і про прикриття Росією гаслами «захисту народу Донбасу від агресії Києва». Отже, відповідно до цього документа, УПЦ (МП) повинна була на самому початку війни визначити її характер і засудити Росію. Однак за майже 6 років цього так і не було зроблено.
Окупований Крим. Митрополит УПЦ (Московського патріархату) Платон благословляє російську зенітну ракетну систему великої і середньої дальності С-400 «Тріумф», розгорнуту в Феодосії, 14 січня 2017 року
Проте, крім заяв чи документів, ставлення до конфлікту визначається ще й по вчинених діях. Від початку війни ця церква виступала на боці країни-агресора:
закликала зраджувати Україну та переходити на бік Росії;
освячувала зброю РФ в анексованому Криму, націлену на Україну;
співпрацювала зі збройними силами РФ;
освячує пам’ятники окупантам;
благословляє ватажків терористів на Донбасі;
займається шпигунством на користь угруповання «ДНР»;
проклинає українську владу та зриває мобілізацію до армії;
заперечує існування українського народу;
відмовляється вшанувати загиблих в АТО Героїв України.
У День памʼяті та примирення, 8 травня 2015 року, у Верховній Раді відбулося урочисте засідання. Президент України оголосив прізвища 21 громадянина, яким присвоєно звання Героя України, 10 із них – посмертно. Під час оголошення прізвищ у залі встали всі присутні, у тому числі і священики низки інших церков, окрім представників УПЦ (Московського патріархату) – зокрема й самого предстоятеля, митрополита Онуфрія. (Фото LB.ua)
Цей перелік можна дуже довго продовжувати. Всі ці дії яскраво свідчать про те, що УПЦ (МП) обрала свою сторону у війні між Україною та Росією. Обрала не на користь Києва. Мовчанка щодо офіційної позиції стосовно війни та пручання перейменуванню на «Російську православну церкву в Україні» свідчать про усвідомлення участі у війні та гібридність цієї участі.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:Кат у рясі. Яку роль відіграє релігійний фактор у війні на Донбасі?
Звичайно, що є й інша діяльність УПЦ (МП). Вони організовують передачу гуманітарної допомоги мешканцям Донбасу, допомагають переселенцям, тощо. В них є соціальна активність. Проте, ця соціальна активність не «перекриває» їхньої підтримки окупанта та агресора.
Зліва направо: Іоанникій (Кобзєв), митрополит Луганський і Алчевський Української православної церкви (Московського патріархату), та Ігор Плотницький, тодішній ватажок угруповання «ЛНР». Окупований Луганськ, 4 листопада 2014 року
Окрім цього складається враження, що загальна установка УПЦ (МП) в останні роки виглядає, як «чим гірше, тим краще». Очевидний конфлікт з українською владою, патріотично налаштованою частиною суспільства робить з цієї церкви таку собі «п’яту колону», основне завдання якої – дестабілізація ситуації всередині держави. Особливо яскравим це стало у випадку з ситуацією у Запоріжжі, коли священники УПЦ (МП) відмовились відспівувати дитину, через те, що вона хрещена в УПЦ КП. Хоча православними канонами це допускається. Тоді стало зрозуміло, що це вже не право на свободу віросповідання та відстоювання власних релігійних переконань, а свідома позиція по дестабілізації країни.
Підтверджує цей висновок і інший кейс – автокефальні змагання. Фактично патріарх Варфоломій закликав Філарета та Макарія зняти свої кандидатури, а Онуфрію дозволив балотуватися. В УПЦ (МП) була можливість влитися у процес на останній фазі столітніх змагань за автокефалію та перемогти. Онуфрія би обрали предстоятелем чисто через арифметичну перевагу кількості єпископату УПЦ (МП). Однак, знову ж таки – замість консолідації, порозуміння та об’єднання в Московському патріархаті обрали інший шлях. Вони фактично оголосили інформаційну війну томосу, автокефалії, Константинопольському патріархату, ПЦУ, Українській державі, а також кожній помісній церкві, що визнає ПЦУ.
Архієреї УПЦ (Московського патріархату). Крайній у правому куті в мантії єпископа Каллінік Чернишов, який сприяв окупації Криму Росією. Посередині – глава УПЦ (МП) Онуфрій
Чи була альтернатива?
Хоча історія і не терпить «якби», проте чи була можливість в УПЦ (МП) піти іншим історичним шляхом? Впевнений – могла. Треба було лишень прийняти протягнуту руку допомоги. В архівах Міністерства культури є чимало листів до керівництва Московського патріархату в Україні де пропонувалась державна допомога по захисту майна у Криму, засудження зміни статутів та підпорядкування майна напряму РПЦ.
Також УПЦ (МП) могла зберегти власне реноме в українському суспільстві та вплинути на війну на Донбасі, засудивши агресію, бойові дії та переслідування людей. Саме так зробила Грузинська православна церква щодо Абхазії та Цхінвальського регіону. Вона не лукавила про громадянську війну, а вказала, хоча й мляво, про російську агресію. В УПЦ (МП) на таке не наважились, звідси і всі їхні проблеми.
Навіщо це Сивохо?
Якщо вигоди для Московського патріархату цілком очевидні, то мотивація пана Сивохо до кінця не зрозуміла. Чи він насправді думає, що церква, яка благословляла терористів, здатна об’єднати та примирити, чи він не прорахував наслідків своєї ініціативи та того, як вона сприйматиметься в українському суспільстві, чи він діє в рамках президентської стратегії – «просто перестати стріляти». Нам це невідомо. Проте дедалі частіше в експертному середовищі лунають думки про те, що перегляд гуманітарної політики, до якої входить зокрема і релігійне питання, є однією з умов Кремля, озвученої під час переговорів на «нормандському саміті». Звучить дещо дивакувато, але це якщо сприймати цю інформацію ізольовано. Проте, якщо згадати інші деякі факти та події, то абсурдність цієї ідеї вже не є очевидною.
Після доленосних рішень Вселенського патріархату (12 жовтня 2018 року) про скасування акту 1686 року, відновлення юрисдикції Константинополя над Україною та реабілітації УПЦ КП і УАПЦ, Путін терміново зібрав Раду безпеки Росії. Обговорювали питання «про становище Російської церкви в Україні». Вочевидь зібрання такого формату свідчать про важливий, навіть стратегічний, характер українського церковного питання для російської влади.
По-друге, нещодавно стало відомо, що Росія намагалась домовитись на політичному рівні з Грецією про невизнання ПЦУ. В обмін на це Москва давала безпекові гарантії Афінам в Егейському морі та обіцяла захищати від потенційної загрози з боку Туреччини.
Таким чином, складається враження, що ініціатива з залучення Московського патріархату в Україні до процесу примирення не тільки не може бути реалізована та досягти своїх цілей, а й відповідає інтересам саме країни-агресора, внаслідок дій якої ми і маємо війну та потребуємо реінтеграції та примирення. Класична схема – створи конфлікт, а потім сам запропонуй вирішення на власних умовах. Незрозуміло тільки, чому цей сюжет пропонує радник РНБО України?